Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз застосування судами Полтавської області практики Європейського суду з прав людини та дотримання судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді цивільних справ протягом 2019 року
План :
Вступ.
Розділ І.
1.1. Аналіз статистичних даних і способів застосування районними судами Полтавської області практики Європейського суду з прав людини та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у період 2019 року.
1.2. Підстави застосування практики Європейського суду з прав людини та Конвенції і протоколів до неї місцевими судами області протягом 2019 року:
1.2.1. Сімейні правовідносини
1.2.2. Встановлення юридичних фактів
1.2.3. Відшкодування збитків
1.2.4. Право власності
1.2.5. Процесуальні питання
Розділ ІІ.
2.1Аналіз статистичних даних застосування Полтавським апеляційним судом практики Європейського суду з прав людини протягом 2019 року.
2.2 Критерії застосування Полтавським апеляційним судом практики Європейського суду з прав людини протягом 2019 року.
Висновки
Вступ.
Положеннями статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Зазначення в Основному Законі про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави та те, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, конституційне утвердження головного обов’язку держави забезпечення прав і свобод людини перекликаються із метою, визначеною у преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
Мета забезпечення загального та ефективного визнання і додержання проголошених у ній прав, у всій час обумовило швидке підписання та ратифікацію цього міжнародного договору, який став частиною національного законодавства вже на наступний рік після прийняття Конституції України.
З метою врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушеного Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення кількості заяв до ЄСПЛ, Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Статтею 17 даного закону визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до роз’яснень, які містяться у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у судовій справі» у мотивувальній частині кожного рішення, у разі необхідності, мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.
Необхідність посилання на практику ЄСПЛ виникає у випадках, коли перед судом постає питання втручання у гарантовані ЄСПЛ основоположні права, у тому числі у разі виникнення у Держави позитивних обов’язків по захисту конвенційних гарантій цих прав.
Пункт 1 частини 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17.07.1997 року передбачає, що Україна повністю визнає на своїй території щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Окрім того, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV передбачає застосування судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини як джерела права. Стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.
Досліджуючи питання застосування судами області правових висновків ЄСПЛ, викладених у рішеннях, звертаємо увагу на наступне.
Оскільки Україна визнає юрисдикцію Євросуду в усіх питаннях, які стосуються тлумачення й застосування конвенції, останнє має здійснюватися з обов’язковим урахуванням страсбурзької практики не тільки щодо України, а й щодо інших держав. Проте на рівні нормативно-правових актів не врегульований порядок перекладу, реєстрації та оприлюднення рішень ЄСПЛ.
Більше того, згідно з ст.14 закону «Про міжнародні договори України» набрання міжнародним договором чинності для України безпосередньо не пов’язане з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації. Натомість, Конституція гарантує кожному право знати свої права й обов’язки (ч.1 ст.57). Оскільки прецедентне право Євросуду є тлумаченням норм конвенції та протоколів до неї та одночасно визначає права й обов’язки громадян, можна стверджувати, що застосування рішень, які офіційно не перекладені державною мовою та не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є прямим порушенням конституційних прав громадян.
Отже, судове рішення може ґрунтуватися тільки на нормах конвенції та рішеннях ЄСПЛ, перекладених та оприлюднених у порядку, визначеному ст.6 закону №3477-IV. Проте, за цим законом, офіційному перекладу та оприлюдненню підлягають лише остаточні рішення ЄСПЛ у справах проти України:
Що ж до вердиктів, у яких Суд не знайшов порушень Україною конвенції, але які містять тлумачення її норм, а також щодо вердиктів, які стосуються інших країн, то закон не визначає державного органу, на який покладено обов’язок здійснювати офіційний переклад.
Порядок посилання на конвенцію та практику ЄСПЛ визначений ст.18 закону №3477-IV. Але її положення не узгоджуються з вимогами ст.57 Конституції.
Відповідно до п.7 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 №9, згідно з ч.2 ст.57 акта найвищої юридичної сили є нечинними, а отже, не можуть застосовуватися, ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, які не доведені до відома населення в установленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватися на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.
Крім того, потребує застосування ст.10 Конституції, згідно з якою державною мовою в Україні є українська.
Розділ І.
На виконання плану роботи Полтавського апеляційного суду на І півріччя 2020 року суддею Абрамовим П.С. проведено аналіз застосування судами області практики Європейського суду з прав людини та дотримання судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді цивільних справ протягом 2019 року.
Вказаний аналіз був проведений на підставі узагальненої судами першої інстанції області інформації, яка надійшла на виконання запиту апеляційного суду.
Зокрема, відповідно до інформації, здобутої в ході узагальнення інформації, місцевими судами Полтавської області протягом 2019 року ними при вирішенні спорів та заяв у 2738 справах застосовано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ.
У порівнянні з попередніми звітними періодами показник таких рішень становить:на 45 справ більше, ніж у попередній звітний період 2018 року та на 640 більше у порівнянні з 2017 роком (у вказані періоди місцевими судами області ухвалені рішення з застосуванням практики ЄСПЛ та Конвенції у 2693 справах та 2108 справах відповідно).
Прослідковуючи сталу динаміку росту застосування судами практики ЄСПЛ та Конвенції про захист прав людини, слід відмітити, що протягом 2016 року судами Полтавської області мало місце застосування вказаних джерел права у 1353 справах, у 2015 році - 900 справах, у 2014 році - 480 справах.
Також встановлено, що під час розгляду цивільних справ окрім застосування усталеної практики Європейського суду з прав людини (мало місце у 1732 справах з загальної кількості – 2738 справ),місцевими судами для вирішення спорів та врегулювання спірних правовідносин і процесуальних питань застосовувалися одночасно і положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Найчастішим застосування практики ЄСПЛ при ухваленні рішень по суті та вирішення процесуальних питань у справах є посилання на висновки ЄСПЛ щодо дотримання принципу верховенства права у всіх його аспектах.
Так, місцеві суди, ухвалюючи рішення здебільшого зазначають, що принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи основоположні свободи. При цьому найчастішим є посилання на рішення ЄСПЛ від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (MikhaylyukandPetrovv. Ukraine, заява № 11932/02) де зазначено: Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiyv. Ukraine) від 29 квітня 2003 року, заява № 38812/97, п. 155).
Наприклад: вказане рішення застосовано судами у справах №552/6129/19.
Інший елемент змісту принципу верховенства права ЄСПЛ який зазначається судами, викладений у справі «Христов проти України» (Khristov v. Ukraine, заява № 24465/04) рішення від 19 лютого 2009 року: 33. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). 34. Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, п. 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно 15 Там само, с. 10. 12 предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. справу «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-IX). Отже, у справі, що розглядається, Суд має визначити, чи здійснювали органи влади свої повноваження порушити та провести екстраординарну процедуру перегляду судової постанови таким чином, щоб забезпечити, наскільки це можливо, справедливу рівновагу між інтересами відповідної особи та необхідністю підтримання ефективності системи судочинства (див., mutatismutandis, справи «Нікітін проти Росії» (Nikitin v. Russia), заява № 50178/99, п. 57, ECHR 2004-VIII, та «Савінський проти України» (Savinskiy v. Ukraine), заява № 6965/02, п. 23, від 28 лютого 2006 року). […] 37. Суд далі зауважив, що з матеріалів у справі не видно, що існували будь-які «вагомі та непереборні обставини», які могли б служити обґрунтованим поясненням того, чому остаточну судову постанову від 23 жовтня 2000 року було переглянуто і скасовано. Видається, що єдиною причиною була необхідність перегляду справи заявника у світлі іншого закону, а це означає, що такий перегляд був замаскованим оскарженням. Отже, Суд визнає, що у цій справі не було дотримано принципу юридичної визначеності. 38. Зважаючи на наведені вище міркування, Суд доходить висновку, що відновлення провадження у справі заявника та її перегляд, за результатами якого судову постанову від 23 жовтня 2000 року було скасовано, порушило принцип юридичної визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Такі висновки ЄСПЛ мали застосування місцевими судами у справах:
Зі змісту досліджених судових рішень, встановлено, що існує два основних способи/формати/ посилання на ЄКПЛ та практику ЄСПЛ.
Посилання на конкретне рішення/кілька рішень з поясненням значення для обґрунтування рішення суду. Частина досліджених рішень у мотивувальній частині містять виклад правових позицій ЄСПЛ, хоча вказівка на їх джерело (назву рішення) відсутня.
Частина рішень обмежуються лише загальним згадуванням ЄКПЛ у переліку правових джерел для розгляду справи.
Також, у багатьох випадках застосування положень Конвенції полягало у «формальному» чи «декларативному» посиланні при ухваленні судового рішення на ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, згідно якої кожен при вирішенні питань щодо його цивільних прав і обов’язків, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Досліджуючи питання застосування практики ЄСПЛ, необхідно звернути увагу на те, що цьому передує аналіз того, як те чи інше право, передбачене Конвенцією, трактує ЄСПЛ. Для цього потрібно шукати тільки релевантну для нашого конкретного випадку практику ЄСПЛ, брати до уваги національне законодавство країни, щодо якої прийняте рішення, з’ясувати, чи не може відмінне законодавство мати суттєве значення. Обов’язково потрібно враховувати рішення ЄСПЛ, які застосовуються в судовій практиці в Україні.
Наскільки чітко не були б сформульовані правові положення, завжди існує елемент судового тлумачення, оскільки завжди існує потреба у роз’ясненні спірних питань та в пристосуванні до зміни обставин. Ухвала щодо прийнятності Заяви № 65518/01 «Салов проти України»(Salov v. Ukraine)від 27 квітня 2004 р.
Застосування як висновків рішень ЄС з прав людини, так і положень Конвенції, в свою чергу має на меті забезпечити належний захист прав і основоположних свобод громадян держави та інших осіб.
Так, за критерієм підстав застосування Конвенції та практики ЄС у місцевих судах Полтавської області протягом аналізованого періоду, мали місце наступні показники:
При врегулюванні спорів, що виникають з сімейних правовідносин, найпоширенішим є застосуванням практики ЄСПЛ щодо дотримання ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на повагу до приватного та сімейного життя.
Так, застосування рішень щодо порушень ст. 8 Конвенції мало місце у 107 справах, протягом аналізованого періоду у категоріях: позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини, розірвання шлюбу.
Окрім цього, дотримання ст. 8 Конвенції аналізувалося і при ухваленні рішень у справах, що виникали з приводу усунення перешкод у користуванні житлом (майном), визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, виселення з приватного будинку.
Суди звертали увагу на те, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі «Йогансен проти Норвегії»(Johansenv. Norway), Reports 1996-III, с. 1001–1002, п. 52).
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Savinyv. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Рішення у справі «Курочкін проти України»(Kurochkinv. Ukraine)від 20 травня 2010 року, заява № 42276/08.
Найбільш поширеним застосування практики Європейського суду з прав людини у категорії справ, які виникають з сімейних правовідносин, має місце при вирішенні спорів щодо позбавлення батьківських прав.
Загальним у цих справах є посилання на висновки ЕЄПЛ у справі «Савіни проти України», яке 18 березня 2009 року набуло статусу остаточного, у якому зазначається, що при вирішенні питання про відібрання дітей від батьків необхідно чітко встановити чим зумовлено незадовільність виховання дітей; чи є такі дії єдиним безальтернативним вирішенням цієї проблеми та чи є достатньо виправданим таке серйозне втручання в сімейне життя. Окрім цього, судове рішення має бути побудоване на з`ясованих обставинах: чи були мотиви для позбавлення батьківських прав доречними і достатніми, чи здатне рішення про позбавлення батьківських прав забезпечити належний захист дитини, чи було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини, чи ґрунтується висновок органу опіки на достатній доказовій базі, чи мали батьки достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.
Наприклад: справа № 538/417/19; № 534/1714/8; 529/383/19.
Також, при вирішенні спору між батьками про порядок спілкування з дитиною, суд у справі №524/183018поряд з висновками ЄСЛП у справі «Савіни проти України» місцевий суд застосував і рішення у справі «Хант проти України» від 07.12.2006 року, рішення у справі Olsson V. Sweden (N 2) від 27.11.92) нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Відповідно до пункту 50 рішення Європейського Суду у справі «Хант проти України» втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є «необхідним у демократичному суспільстві» для забезпечення цих цілей.
Застосування норм ст. 5 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце у справах про стягнення аліментів на дитину та розірвання шлюбу, а також при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої злочином та визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.
Здебільшого, таке застосування мало декларативний характер і зводилося до цитування судом відповідної норми.
Так, наприклад у справах №№ 554/1280/19, , та інші.
При врегулюванні спірних правовідносин про розірвання шлюбу між подружжям судами застосовуються висновки ЄСПЛ у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» від 12 червня 2014 року, зокрема у п. 126 якого наголошено на важливості для осіб мати можливість приймати рішення з приводу того як вести своє приватне та сімейне життя (справа № 548/316/19).
Під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, місцеві суди також суди брали до уваги практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ.
Так, під час розгляду згаданої категорії справ враховували висновки Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v Turkey». «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. theRepublicofMoldovaandRussia», «IlascuandOthers v. MoldovaandRussia»), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibiacase), Європейський суд з прав людини наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.
Такий висновок, Європейського суду з прав людини слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.
Враховуючи наведену практику Європейського суду з прав людини, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду у такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог статті 263 ЦПК України щодо повного і всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.
Застосування таких висновків мало місце, наприклад, у справах: 524/9215/19; 524/3948/19; 528/318/19; 531/322/19; 546/1127/19; 527/1411/19; 554/4752/19; 554/8668/19 та інші.
Окремою категорією справ у даних правовідносинах слід відмітити справи за позовами до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України.
При їх врегулюванні місцеві суди вказували, що право на життя передбачене Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу ІІ Конституції України.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01 серпня 1975р., договори укладені між Україною та Росією в т.ч. про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст..2 Статуту ООН.
При вирішенні вимог позивачів, суд також застосовував практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.
Наприклад, рішення у справах №526/1881/19;, №552/3234/19
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практика ЄС з прав людини у категорії спорів, що стосуються врегулювання права власності, успішно застосовується місцевими судами області. Так, виявлено її застосування судами у 574-х справах (наприклад: справа №541/1540/19; .
Мали місце посилання на рішення ЕС з прав людини: ««Фабрис проти Франції», «Скетч проти Сполученого королівства», «Федоренко проти України», «Новоселецький проти України», «Золотас проти Греції», «Кечко проти України», «East/WestAllianceLimited» проти України», «Ісмаїлов проти Російської Федерації», «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», «Ґаші проти Хорватії» та інші.
Так, у рішенні суду в справі № 525/782/19 суд вказав на те, щозміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, зокрема, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
При цьому, місцевий суд вказував на ефективність судового провадження та захисту порушених прав. Так зазначав, що Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09.12.2010 року, яке набуло статусу остаточного 09.03.2011 року ще раз вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії», № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II). Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, а саме: рішення від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (п.35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Вмотивовуючи підстави задоволення позовних вимог у справі № 525/517/19, суд окрім застосування Протоколу №1 Конвенції та висновків ЄСПЛ у справах, що вказані вище, обґрунтовуючи ефективність засобів захисту порушених прав, також посилався і на висновки в рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України», у якому визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі, коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
При визначенні контексту застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини, суди зазначали, що до поняття «майно» відносять як рухому, так і нерухому приватну власність. Термін «власність» може означати або «існуючу власність» або претензії щодо яких заявник може довести, що він принаймні має «законні сподівання» отримати можливість використати право власності.
Окрему частину справ у даній категорії становлять спори, що виникли зі спадкових правовідносин.
Так, при вирішенні питання за позовом про визнання права власності на частку у спадковому майні (справа №552/4953/19, 525/231/19), суд застосував положення п.п. 33, 34 викладені у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.02.2009р. у справі «Христов проти України», де вказано, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії», п. 61).
У рішенні від 30 листопада 2004 року у справі "CaseofOneryildis v. Turkey" (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття "майно" охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.
У справі про визначення додаткового строку на прийняття спадщини (№540/640/19), суд застосував висновки Європейський суд з прав людини у справі "Ільхан проти Туреччини" від 27 червня 2000 року та зазначив, що при вирішенні питання пропуску строку на вчинення дій має застосовуватись правило встановлення всіх обставин з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру.
Судом також враховане рішення ЄСПЛ у справі «Маркс проти Бельгії» від 13.06.1979 року, ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які по своїй суті є гарантом права власності, оскільки визнають право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном.
1.2.5. Процесуальні питання
Досить активним є застосування місцевими судами прецедентної практики ЄСПЛ при вирішенні процесуальних питань у цивільних справах, зокрема: відкриття провадження, вирішення питання за заявою про відвід складу суду, клопотання учасників справи про розгляд справи в режимі відеоконференції, залишення позову чи заяви без розгляду.
Так, у справі № 554/9845/19, ухвалюючи рішення про визнання позовної заяви неподаною та повернення її позивачу, суд керувався висновками Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року, у якій вказано, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним.
З цього приводу суд зробив посилання і на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 та «Креуз проти Польщі» від 19 червня 2001 року.
Європейський суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Осман проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1998 року вказано, що обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, «якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою».
У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
У справі № 525/1668/18 при вирішенні клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції, суд вказав, що при прийнятті такого рішення (щодо участі відповідної сторони у справі в судовому засіданні в режимі відеоконференції) суд також враховує принцип забезпечення особі доступу до правосуддя, який повинен застосовуватися з певною гнучкістю та ефективність реалізації цього принципу на практиці без занадто формального ставлення та забезпечення його реальності (з огляду на Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992 року; у справі «Осман проти Сполученого Королівства» від 28.10.1998 року та у справі «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001 року).
Ухвалюючи рішення про залишення заяви про видачу дубліката виконавчого листа без розгляду у справі № 2-1418/08, суд вказав, що у відповідності до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , частини 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що права особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
У своєму рішенні у справі Пономарьов проти України суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду місцевий суд дійшов висновку, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
При вирішенні питання про відвід та самовідвід складу суду у справах №545/443/19; №526/2179/19; №554/4122/19; 554/9014/19; 545/2811/19 та інших, місцеві суди керувалися положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у відповідності до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Вказував на те, що визначаючи, чи є суд незалежним, Європейський суд з прав людини звертає увагу й на ті зовнішні ознаки незалежності, що можуть стосуватися навіть гіпотетичної можливості впливу на суд. Існування самої лише можливості зовнішнього впливу на суд Європейський суд з прав людини іноді визнає достатнім,щоб поставити під сумнів незалежність суду («Бєлілос проти Швейцарії», «Очолан проти Туреччини») і застерігає, що навіть самі лише сумніви «розсудливого спостерігача» в тому, що суд незалежний та неупереджений, можуть мати певне значення в розумінні забезпечення громадянами права на справедливий суд («Ферантелі та Сантанджело проти Італії», «Хаусчілд проти Данії», «Веттстейн проти Швейцарії»).
Згідно п. 12 висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських судів для Комітету Європи «Про стандарти незалежності судових органів і незмінності суддів» - незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. Так, при винесенні судових рішень у відношенні сторін в судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, тобто вільними від любих зв'язків, упередженості, які впливають або можуть сприйматися як такі, що можуть впливати на здатність судді приймати незалежне рішення. Значення цього принципу виходить далеко за конкретні інтереси визначеної сторони в якому-небудь спорі. Судова влада повинна користуватись довірою не тільки з боку сторін в конкретному розгляді, але й з боку суспільства в цілому. І суддя повинен бути не тільки реально вільним від будь-якого невідповідного зв'язку, упередженості або впливу, але він повинен бути вільним від цього і в очах «розсудливого спостерігача». В іншому випадку довіра до незалежності судової влади буде підірвана.
Окремим пунктом застосування практики ЄСПЛ та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно виділити застосування судами норм ст. 10 Конвенції, що врегульовують свободу вираження поглядів, та судова практика ЄС з прав людини щодо врегулювання спорів, пов’язаних із порушенням цієї статті, застосовувалася районними судами протягом 2019 року при ухваленні судових рішень у категорії справ здебільшого про захист честі, гідності та ділової репутації, у 27 справах при вирішення спору по суті.
При цьому основними є посилання на рішення ЄС з прав людини: «Лінгенс проти Австрії», « Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі», «Ляшко проти України», «Джерсилд проти Данії», «Швидка проти України», «БладетТромсо і Стенсаас проти Норвегії», «Хендісайд проти Сполученого Королівства», «Кастелс проти Іспанії», «ТоргейрТоргейрсон проти Ісладнії».
Так, наприклад:
У справі № 537/5635/17 суд окрім рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії», згідно якого визначено, що існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню, послався на висновки ЕСПЛ у рішеннях по справі «Хендісайд проти Сполученого Королівства», справі «Кастелс проти Іспанії», справі «ТоргейрТоргейрсон проти Ісладнії», що преса має право і повинна поширювати інформацію, яка становить суспільний інтерес, для того, щоб громадськість мала повне уявлення про спектр думок, ідей, позицій на політичному або громадському обрії. При цьому підкреслюється, що висловлювання окремих осіб і навіть чутки можуть використовуватися як належне джерело інформації.
При вирішенні спору у справі № 541/1978/18 суд звернув увагу на те, що при дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на "інформацію" та "ідеї", які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає "демократичного суспільства" (рішення у справі Handysidev.UnitedKingdom). Крім того вказав, що Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Новая газета" і Бородянський проти Росії" від 28 березня 2013 року відзначив особливу роль професії журналіста у суспільстві разом з його обов’язком висвітлювати діяльність органів державної влади, в тому числі, якщо вона, імовірно, проходить з порушенням закону. Також суд визнав і право журналіста на оціночні судження. При цьому Європейський Суд з прав людини виділив, як можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку, підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом чи посилання на незалежне дослідження
‘При вирішенні спору у справі № 527/1812/16-ц, вмотивовуючи висновки, вказував, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці виходить з позиції Європейського Суду: "... стаття 10 Конвенції захищає право журналістів оприлюднити інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес, за умови, що вони діють сумлінно і ґрунтуються на точних фактичних даних, а також представляють надійну і точну інформацію відповідно до журналісткою етикою. …… потрібні особливі підстави для того щоб засоби масової інформації могли бути звільнені від свого звичайного обов'язку перевіряти фактичні твердження, які можуть бути наклепом по відношенню до приватних осіб. ... необхідно також показати існування об'єктивного зв'язку між оскаржуваним твердженням і особою, яка подала позов про захист честі". Суд застосував висновки , викладені в рішенні по справі "ТОВ "Вісті" і Ухов проти Росії" від 30 травня 2013 року у якому Суд встановив, що відсутні порушення статті 10 Конвенції у зв'язку з втручанням національних судів в право вільно висловлювати свою думку, а також пункту 1 статті 6 Конвенції в зв'язку з неупередженістю судді.
Застосування положень статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце переважно у категорії справ протимчасове обмеження у праві виїзду за межі України та вилучення або без вилучення паспортного документа для виїзду за кордон (у 54-х справах у звітному періоді).
Так, наприклад:
У справі № 524/2456/15-цза заявою особи про скасування заходів забезпечення позову у вигляді обмеження у праві виїзду за межі України, суд, при постановленні ухвали про відмову у задоволенні подання державного виконавця про обмеження особи у праві виїзду застосував положення ст. 2 протоколу № 4. А також висновки ЄСПЛ у справі «Гочев проти Болгарії» («Gochev v. Bulgaria» від 26.11.2009) Європейський суд з прав людини сформулював загальні стандарти щодо права на свободу пересування, зазначивши, що таке обмеження має відповідати одразу трьом критеріям: по-перше, має ґрунтуватися на законі, по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції, і по-третє, знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом (тобто бути пропорційним меті його застосування). При цьому при вирішенні питання про пропорційність обмеження даного права з метою стягнення неоплачених боргів слід памятати, що таке обмеження може бути виправдано лише тоді, коли воно дійсно сприятиме погашенню заборгованості; проте навіть якщо зазначене обмеження свободи пересування було виправданим на самому початку, воно може стати непропорційним і таким, що порушує права людини, якщо воно автоматично продовжуватиметься протягом тривалого періоду. Тому застосування такого обмеження має періодично переглядатися судом (принаймні в останній інстанції) з метою з’ясування доцільності його подальшого застосування, причому обсяг судового розгляду повинен дозволити суду взяти до уваги всі фактори, й у тому числі ті, що стосуються пропорційності такого обмеження.
У справі «Хлюстов проти Росії» («Khlyustov v. Russia» від 11.07.2013 року) ЄСПЛ також застосував указані стандарти при вирішенні питання щодо заборони виїзду боржника за кордон у звязку з невиконанням судового рішення про стягнення заборгованості. Зокрема, ЄСПЛ не погодився з владою РФ з питання додержання в результаті накладення обмеження на право заявника залишати свою країну принципу, згідно якого таке обмеження має бути необхідним в демократичному суспільстві в контексті п.3 ст. 2 Протоколу №4 Конвенції. Європейський Суд вказав, що необхідність додержання цього принципу закладена і в національному законодавстві, яке не передбачає автоматичного накладення таких обмежень.
Ці ж судові рішення застосовувалися судами і при вирішення питань у справах за поданнями державних виконавців про застосування обмеження у праві виїзду відносно боржника ( справа № 533/803/16-ц; № 538/2365/13-ц та ін.)
Досліджені рішення вказують на те, що при застосуванні ЄКПЛ та практики ЄСПЛ судді найчастіше намагаються знаходити відповіді на питання, що мають безпосередній зв’язок із предметом судового розгляду і становлять основу чи суттєвий компонент мотивувальної частини рішення.
У більшості рішень посилання на ЄКПЛ стосуються матеріально-правових та процесуальних аспектів предмету судового розгляду.
Більша частина випадків застосування практики ЄСПЛ стосується окремих процесуальних питань, що є суміжними з предметом судового розгляду (наприклад, розгляд клопотань, оцінювання окремих обставин, поновлення пропущеного процесуального строку, тощо).
Розділ ІІ.
2.1Аналіз статистичних даних застосування Полтавським апеляційним судом практики Європейського суду з прав людини протягом 2019 року.
Протягом 2019 року Полтавським апеляційним судом при вирішенні цивільних справу 790 справах з них колегією суддів чи суддею одноособово застосовано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ. З їх числа: 379 випадків застосування практики ЄСПЛ мало місце при постановленні ухвал апеляційним судом, а 411 – при ухваленні постанови по суті перегляду рішення суду першої інстанції.
Даний показник є значно більшим у порівнянні з попереднім 2018 роком, у якому протягом усього періоду з січня по грудень застосування ЕКПЛ та практики ЄСПЛ мало місце у 556-ти справах.
Дані показники є значно більшими у порівнянні з 2017 роком, у якому протягом усього періоду застосування ЄКПЛ та практики ЄСПЛ мало місце у 147-ми справах.
З аналізу судових справ вбачається, що при застосуванні практики Європейського суду апеляційний суд релевантно її застосовував. Посилаючись на рішення Європейського суду, апеляційний суд розкривав зміст певних принципів та підходу Європейського Суду до вирішення певної категорії справ за статтями Конвенції 6,8,10,11, та протоколів до неї № 1,№ 4.
Досліджуючи способи застосування практики ЄСПЛ при ухваленні рішень, встановлено, що формат посилання є виправданим, особливо тоді, коли це супроводжується іншими логічно і змістовно пов’язаними аргументами мотивувальної частини.
Так, наприклад: у справі № 524/6777/18, досліджуючи питання обґрунтованості апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, якою позов залишений без розгляду, апеляційний суд, застосувавши норми процесуального закону, вказав і на те, що стаття 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У справі «Беллет проти ОСОБА_7» (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
З урахуванням цього апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, залишаючи без розгляду позов, фактично позбавив позивача права на справедливий та своєчасний розгляд справи за його позовною заявою та практично обмежив доступ до правосуддя, що є порушенням вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
2.2 Критерії застосування Полтавським апеляційним судом практики Європейського суду з прав людини протягом 2019 року.
Як вже зазначалося вище, у 379 цивільних справах при вирішенні процесуальних питань, зокрема: відкриття провадження у справі, залишення апеляційної скарги без руху, визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її апелянту, відмови у відкритті провадження, вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, вмотивовуючи постановлені ухвали, посилався на прецедентну практику ЄСПЛ.
Встановлено, що апеляційний суд при постановленні 173-х ухвал у справі посилався на п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка закріплює право кожного на звернення до суду, на розгляд його справи упродовж розумного строку.
Це стосувалось взагалі справ щодо відкриття провадження у справі, вирішення клопотання про звільнення від сплати судового збору, поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду.
Так, вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження та наявність підстав для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення, у справі № 546/546/19, апеляційний суд вказував на те, що загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63) . Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі «DomboBeheer B.V. проти Нідерландів» (DomboBeheer B.V. v. theNetherlands), від 27 жовтня 1993 року, п. 33, Series А № 274).
Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.
З урахуванням цього, апелянту був наданий строк для звернення з вмотивованим клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження.
Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження у справі № 546/1022/16-ц , апеляційний суд застосував прецедентну практику Європейського суду з прав людини, яка виходить з того, що, реалізуючи п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух ( рішення суду у справі Жоффер де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992 р.).
Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, N 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Заява може бути відхилена у зв'язку із зловживанням, якщо її свідомо обґрунтовано неправдивими фактами (MUSHTA v. UKRAINE, N 8863/06, § 30, ЄСПЛ, від 18 листопада 2010 року).
При вирішенні питання про визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її апелянту (зокрема у справі № 554/2918/16-ц), апеляційний суд застосовував правові висновки Європейського суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» зазначив, що держави - учасниці Ради Європи зобов'язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон АліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Також, у справі № 539/194/18, апеляційний суд, визнаючи апеляційну скаргу неподаною вказав, що Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить з того, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Шевченко проти України» від 26 квітня 2007 року та рішення у справі «Трух проти України» від 14 жовтня 2003 року).
Також, залишаючи апеляційні скарги без руху, поряд з нормами чинного цивільного процесуального закону, апеляційний суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, а саме: висновки в рішенні Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства, 13 липня 1995, Серії A № 316-B, у якому висловлена позиція, що держава вправі висувати свої вимоги щодо доступу до суду апеляційної інстанції.
Зазначає, що рішення суду щодо виконання вимог закону не є перешкоджанням у доступі до правосуддя.
Наприклад: справи № 552/4339/19, 554/5191/18, 552/5654/19, 538/1422/17та інші.
При вирішенні питання про наявність підстав для задоволення відводу та самовідводу, апеляційний суд поряд з національним процесуальним законом керується положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню відповідно до статті 10 ЦПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Вказує, що Інститут відводу (самовідводу) є однією з найважливіших гарантій здійснення правосуддя неупередженим та справедливим судом. Відвід (самовідвід) дозволяє виключити найменшу підозру в зацікавленості судді в результатах розгляду конкретної справи, навіть якщо насправді такої зацікавленості немає, оскільки пріоритетною тут є суспільна довіра до суду.
Згідно пункту 12 висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських судів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів і незмінності суддів, передбачено що при винесенні судових рішень у відношенні сторін в судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, тобто вільними від будь-яких зв`язків, упередженості, які впливають або можуть сприйматися як такі, що впливають на здатність судді приймати незалежне рішення. Значення цього принципу виходить далеко за конкретні інтереси визначеної сторони в якому-небудь спорі. Судова влада повинна користуватися довір`ям не тільки зі сторони сторін в конкретному розгляді, але і зі сторони суспільства в цілому. І суддя повинен бути не тільки реально вільним від будь-якого невідповідного зв`язку, упередженості або впливу, але він повинен бути вільним від цього і в очах розумного спостерігача. Інакше довір`я до незалежної судової влади буде підірвано.
Окрім цього, встановлено,що застосування ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожному право на вільне пересування мало місце у17-ти справах, які стосувалися вирішення клопотань державних виконавців про обмеження у праві виїзду за кордон та спору про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон.
Так, наприклад:
У справі № 2-97/11,справі № 1601/8706/2012колегія суддів, вмотивовуючи підстави задоволення апеляційної скарги посилалася на ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, який ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97 р. та відповідно до ст. 9 Конституції він є частиною національного законодавства України, встановлено право кожного вільно залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
З посиланням на ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод судом апеляційної інстанції всього ухвалено судових рішень за результатами закінчення апеляційного провадження - 568 справ.
У632-хсудових рішеннях, у тому числі і при вирішенні процесуальних питань, судом апеляційної інстанції протягом аналізованого періоду здебільшого декларативно було застосовано норми п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції, які закріплюють право кожного на звернення до суду з будь-яким позовом та на ефективний засіб юридичного захисту.
Так, наприклад:
У справі № 527/405/18, залишаючи апеляційну скаргу без руху, суд послався на вимоги ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, згідно якої кожен має право на доступ до суду. Вказав, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (Bellet v. France (Белле проти Франції), § 38). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (Bellet v. France (Белле проти Франції).
В рішеннях Європейського Суду з прав людини висловлена позиція, що держава вправі висувати свої вимоги щодо доступу до суду апеляційної інстанції (Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства), 13 липня 1995, Серії A № 316-B). Рішення суду щодо виконання вимог закону не є перешкоджанням у доступі до правосуддя.
Вмотивовуючи підстави залишення апеляційної скарги на рішення суду про застосування обмежувального припису без задоволення, апеляційний суд у справі №534/272/19 вказував на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на повагу до приватного і сімейного життя. Пунктом 1 ст. 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Судом апеляційної інстанції у 6-ти справах застосовано норми ч. 1 ст. 8 Конвенції.
Так, в справі № 538/592/19 за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, апеляційний суд досліджуючи обставинами, які мають бути встановлені судом, а саме: факт непроживання члена сім`ї власника житла у цьому житловому приміщенні і поважність причин такої відсутності.
Також вказував на те, що у своїй практиці Європейський Суд з прав людини зазначає, що оцінюючи цю пропорційність, необхідно звертати увагу на те, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та потребою захисту основоположних прав особи. У цьому контексті необхідно мати на увазі важливе значення права на повагу до житла, яке стосується безпеки та добробуту особи, при цьому враховується також сила зв`язку осіб із житлом (рішення від 24 березня 1988 року у справі «Олсон проти Швеції», заява № 10465/83).
Застосовано для врегулювання спірних правовідносин положення частини другої статті Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
У справі № 524/7407/18 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною, апеляційний суд поряд з національним законодавством посилався на положення статті 8 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Вирішення питання про участь позивачів у вихованні сина та онука становить собою втручання у право на повагу до сімейного життя.
Вказував, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України».
Визначаючи, чи був захід по втручанню у право однієї із сторін необхідним в демократичному суспільстві необхідно враховувати обставини, що мають найкраще задовольняти інтереси дитини, що є дуже важливим у таких справах (див. пункт 53 згадуваного вище рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»), і саме від інтересів дитини буде залежати необхідність задоволення або відмови в задоволенні позову.
У справі № 552/6774/18 за позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди батька, суд застосував базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, які покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
Вказав, що відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
У 82-тх справах судом апеляційної інстанції для врегулювання спору та вмотивування висновків суду застосовано статтю 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту власності, відповідно до якої кожна фізична або особова особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Так, в ході розгляду справи № 554/10259/17 , вирішуючи спір про примусове виселення з житлового приміщення, апеляційний суд вказав наступне.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Поряд з іншим, апеляційний суд вказав на те, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. andOthers v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11.
В справі№554/587/19 за позовом про розподіл часток між співвласниками квартири, апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги, вказував наступне.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою закріплена свобода вираження поглядів, застосовано судом при розгляді 15-ти справ.
Так, зокрема у справах № 545/1187/18; 524/1176/16-ц про захист честі, гідності, ділової репутації, визнання інформації недостовірною та спростування недостовірної інформації, апеляційний суд, вмотивовуючи підстави відхилення апеляційної скарги, застосував сталу практику ЄСПЛ (справи «Лінгенс проти Австрії», «Українська Прес-Груп проти України», «Хендісайд проти Сполученого Королівства», «ТоргейрТоргейрсон проти Ісландії» визначені такі критерії (підходи) для правильного вирішення спорів цього виду.
До того ж у справі № 554/8696/17 зазначено, щоу рішенні від 29 березня 2005 року у справі «Українська Прес-Група проти України» Європейський суд з прав людини зазначив: п. 41. у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції. п. 42. Однак навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя.
Також, застосування висновків ЄСПЛ та ЄКПЛ апеляційним судом мало місце і в ході розгляду цивільних справ інших категорій (трудових спорів, вирішення судом першої інстанції підвідомчості спору, , зокрема при вмотивуванні обраного позивачем способу захисту порушеного права та ефективності такого захисту.
Так, наприклад, у справі № 537/1304/18 суд вказав на те, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Звідси вірним є висновок суду, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).
У справі № 527/2337/19, вирішуючи питання обґрунтованості рішення суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження, апеляційний суд вказав на те, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення пункту 1 статті 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, суд виходить з принципу недопустимості обмеження права громадян на звернення до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Зокрема у рішенні від 04 червня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Також,Європейський суд зазначає,що положення пункту 1 статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його праві обов`язків цивільного характеру(рішення від 21.02.1975року у справі «Голден проти Сполученого королівства» п.36)та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13Конвенції). Проте право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Разом з тим, такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету.
Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
Суд вказав, що відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (абзац другий підпункту 3.1. пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).
Висновки:
За результатами проведеної аналітичної роботи встановлено, що як районними судами області, так і судом апеляційної інстанції ухвалення судових рішень та вирішення спорів між учасниками судового процесу здійснюється з урахуванням усталеної та прецедентної практики ЄС з прав людини, а також із застосуванням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Наведені дані показують, що при застосуванні ЄКПЛ та практики ЄСПЛ суди найчастіше намагаються знаходити відповіді на питання, що мають безпосередній зв’язок із предметом судового розгляду і повинні становити основу чи суттєвий компонент мотивувальної частини рішення.
У більшості рішень посилання на ЄКПЛ стосуються матеріально-правових та процесуальних аспектів предмету судового розгляду. Приблизно третина випадків стосуються окремих процесуальних питань, що є суміжними з предметом судового розгляду (наприклад, розгляд клопотань, оцінювання окремих обставин тощо).
З огляд на узагальнені дані відмічається стала тенденція на збільшення практики застосування судами Конвенції та висновків ЄС з прав людини як джерела права у відповідності до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 9 Конституції України.
Поряд з цим, діапазон застосування в рішень Європейського суду з прав людини рішень є досить вузьким, або ж однотипним. Дане питання потребує більш детального вивчення, системної роботи та вжиття заходів щодо усунення наявних прогалин.
З метою поліпшення в подальшому застосування практики Європейським судом з прав людини судами Полтавської області необхідно вживати такі заходи:
Суддя Полтавського апеляційного суду П.С. Абрамов
_03_03.png)
